Цікаве

«Братові 2» — 20 років

Через 20 років після прем’єри фільму «Брат 2» журналіст Максим Семеляк знаходить спосіб перетворити кіносеанс у спіритичний сеанс.

«Брату 2» — 20 лет

Ілюстратор Ілля Горєв

Крім класичних «що робити?» і «хто винен?» у Росії має фатальне значення третє питання — «з ким ви, майстри культури?».

Семантика можливих світів, звичайно, наше все — почасти тому, що зміни тут з завидною регулярністю трапляються настільки чималого властивості, що для їх оцінки потрібно експерт з минулого, нинішні не нагуляли собі переконливого ваги. Звідси вічний спіритичний свербіж — а що б сказав Висоцький (Лєтов, Цой, академік Лихачов, список можете продовжити самі) з приводу Донбасу (перебудови, Путіна, Криму, «Євробачення» і так далі)?

Дивно, але подібні припущення в підсумку стали поширюватися не тільки на людей, але і на кіногероїв — це як якщо б французи ворожили, схвалив би Мішель Пуакар карикатури-в «Шарлі Ебдо». Головна і тепер вже ювілейна роль Сергія Бодрова-молодшого, з іншого боку, звичайно, має до умовного способу.

Другий «Брат» — це немов инаугурационное кіно нової путінської країни, нахабний і ранимий марш-кидок в довгоочікуване благополуччя, гламурний ревізіонізм і помірне варварство. Тачка мало що стає тачанкой. Гни свою лінію — вічно молодий, вічно п’яним. Особисто мене і всю нашу компанію тоді влаштовував такий розклад сил і відчуттів.

Другий фільм був, загалом, комедійний — принаймні, у порівнянні з першим «Братом». Але за ці двадцять років несподівано збулося все те, що Янка Дягілєва колись називала глумливими пророцтвами: і Севастополь, втручання в американські справи, і навіть карантин («Яблука, сало є? … Ви не зрозуміли, це ка-ран-тін». — «Вболіваєте?»)

Як виражалися в іншому культовому кримінальному фільмі тієї пори, щура в мені побачили? (Втім, це взагалі властивість нашого часу — приблизно в тих же гріхах звинувачують і НБП (в Росії заборонена. — Esquire) покійного Лимонова — мовляв, хотіли як краще, а вийшло ще краще.) Що тут сказати, Конан-варвар теж, напевно, несе відповідальність за операцію «Буря в пустелі». Але лише частково.

Що до Данила Багрова, то він, очевидно, занадто дік і неуживчив — зі своїми паленими істинами фетишем справедливості. Він занадто контрафактний по відношенню до будь-якої законодавчої влади, і, очевидно, він не з тих, хто голосує за поправки до конституції. У нього занадто своя конституція, і зі статтями там не дуже. Що в них написано? Ну, певно, щось схоже на те, що Уайтхед говорив про варварів: «Вони могли прикривати свої пристрасті сентиментальної мораллю того типу, який характерний для Карлейля. Але в кінцевому рахунку вище благо усвідомлюється варваром як його воля, переважна інші волі».

При всіх переможних асоціаціях з початком нульових Данила Багров — навіть за мірками другого «Брата» — людина все-таки з минулого. Більш того, минуле це дуже туманно. Що ми про нього знаємо? Те, що у нього дід загинув на війні. Ще у нього жива мати, вона з’являється на початку другого фільму, але Багров про неї взагалі не згадує — цей відрізок він як раз забув прикрити тієї самої «сентиментальної мораллю». До першим-ліпшим на життєвому шляху дівчатам він благоволить куди більше — і вже тим більше завжди готовий летіти через океан заради незрозумілих грошей якогось жлоба, якого в очі не бачив, — а про рідну матір ні слова. Якось не тягне на скріпи.

Зі скріпами взагалі в цьому фільмі не дуже, тому що він переважно складається з шпильок. Обидва «Брата» сочатся вражаючою за теперішніх часів нестриманістю на мову — не буду цитувати відповідні пасажі, всі їх знають, але зрозуміло, що сьогодні вони просто непредставимы на великому екрані (принаймні, без скандалів аж до притягнення до відповідальності), так і Костянтин Мурзенко у стигматизирующем нацистському мундирчике (звичайно, це була роль рівня Сергія Філіппова, добре, що він встиг її зіграти) мало б зараз благополучно вийшов у прокат.

Багров — герой-одинак, це принципово. Не випадково фільм називається не «Брати» і не «Братство», тому що ніякого братства немає, точніше, якщо б таке виникло, то це вже не брати, а братва або на худий кінець ввічливі люди, вони ж зелені чоловічки, в чий склад Данила Багрова наполегливо намагаються записати. Він завжди існує і діє в абсолютно чужому середовищі. Власне, він їде вирішувати проблеми чужого брата. Абсолютна ілюзія — але саме це йому і треба, щоб втекти від себе самого. «Як на брата схожий», — він радісно посміхається, дивлячись, як хокейний пройдисвіт перераховує купюри. Та й рідний брат завжди, загалом, готовий зрадити. Всякий брат — це, по суті, антипод, подібно до того як Сухоруков антипод Бодрова, вони навіть зовні нічого спільного не мають. Взагалі кажучи, головна теза про родинні зв’язки належить саме трикстеру Мурзенко — свій своєму мимоволі брат.

Що до опорної фрази «сила в правді», так вона і зовсім плагіат, навіть за мірками місцевого кінематографа: ці ж самі слова вимовляв в класичному герасимовском фільмі «Журналіст» (1967) актор Юрій Васильєв, потім прославився роллю в меньшовской «Москва сльозам не вірить».

Саме тому на Данилу не можна повісити всі подальші гучномовні держпослуги, з якими він став асоціюватися, — у самотності немає моралі. Бажання побрататися є, але воно йде в порожнечу, і в таку ж колючий порожнечу відлітають і правильні бутусовские твори (до сутності, від кльовою Салтикової герою пуття більше). Данила у першому «Брата» просить у компанії музикантів таблетку від голови і забирається геть у свій звичний круг пекла — бо тієї тусовці з верхнього поверху він так само далекий, як і випадковим американцеві в сквоті. Його легко уявити промовистою кому-небудь з бідолаг гітаристів: «Скоро всьому вашому російського року кирдик».

У другому «Брата» головний його чарівний помічник — далекобійник, тобто людина, що знаходиться в стані постійного руху і переходу, — як і сам Данило, чиє самотність поступово перетворюється в відсутність. Є характерний епізод, коли Багров роздратовано нарікає Салтикової на те, що та постійно дивиться свої кліпи. Він не може цього зрозуміти — на себе дивитися дивно, тому що ніякого «себе» просто немає — і в дзеркало можна подивитися, але хіба що оглянути синці. Синці — так, є, а самого себе — немає. В дзеркало краще просто вистрілити — як в телевізор зі страшною похабщиной.

Цей ефект відсутності виникає ще й тому, що, незважаючи на свою пословичную декларацію «сила в правді», він тим не менш постійно бреше — Салтикової бреше, що під Тулою застряг в поліції бреше, що студент в школі бреше, що член опікунської ради, усім бреше, що відсидівся в штабі, на митниці бреше, що летить на фестиваль, і весь він обкладений підробленими паспортами, чужими телефонами і чужими жінками.

У дні, коли реальний Сергій Бодров пропав разом зі знімальною групою, я працював в одній центральній газеті. І моя начальниця веліла мені написати некролог. Я запротестував — з розуму зовсім з’їхали, офіційно ж він не оголошений загиблим, хоча минув тиждень, здається. Ми засперечалися, і я пам’ятаю, як вона мені в роздратуванні сказала: «Ви що, серйозно вважаєте, що він живий?»

Це питання я б адресував і до героя фільму «Брат 2». А що якщо Данила не бреше? Якщо дійсно застряг під Тулою — причому давно і навіки. Другий «Брат» — це немов инаугурационное кіно нової путінської країни, нахабний і ранимий марш-кидок в довгоочікуване благополуччя, гламурний ревізіонізм і помірне варварство. Тачка мало що стає тачанкой. Гни свою лінію — вічно молодий, вічно п’яний «Він помер» — то й справа відповідає за телефоном Данила і натискає відбій, — і в якийсь момент це починає звучати як самовиправдання.

Суть «Брата» — це постійний вихід з однієї зони дискомфорту і потрапляння в іншу, ще менш комфортну. І на цих перегонах ми йому потрібні не менше, ніж він нам. Забудемо на мить про прицільну стрільбу від живота віялом і незговірливу браваду. Вслухаємося в інше його висловлювання, яке традиційно втрачалося в гуркоті пострілів і співі «Бі-2». Це його вислів, як співав інший герой нульових, останній крик російської душі.

Ай нід хелп.

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Покупайте трафик веб-сайта дешево