Острів Мадейра: на краю безодні
Острів Мадейра — найбільший острів однойменного архіпелагу вулканічного походження, розташований в Атлантичному океані. Одним з найяскравіших спогадів може стати гірська прогулянка по перевалів з піку Ариэйро (1 818 метрів) на пік Руйво (1 861 метр) — найвищу точку острова.
Фотографії та текст Dmitri Korobtsov
Це одна з найбільш складних пішохідних трас на острові, і в путівниках прогнозований час проходження становить близько 6 годин.
Пік Ариэйро. Поряд з кулею знаходяться парковка, туалети та інші блага цивілізації — там починається стежка. Власне, від точки зйомки до купола йти приблизно півгодини:
Вид на початок стежки з піку Ариэйро. Взагалі, особисто мені дуже сподобалася колірна гамма ландшафту — поки ми йшли, колір навколишнього середовища постійно змінювався — з червоного на темно зелений, з зеленого на синьо-блакитний, потім на світло-жовтий. Фотографіями це складно передати, але ми поки йшли, постійно всією цією палітрою захоплювалися:
Вид на стежку з боку. Тут, принаймні, видно що вона з себе представляє — далі починає так петляти по схилах і місцями стає настільки стрімкою, що часто абсолютно незрозуміло куди належить спускатися-підніматися:
В самому початку шляху стежка йде прямо по гребеню — так, що прірва виявляється по обидві сторони. За огорожу чіплятися не рекомендується, бо функція у неї більше психологічна — вага тіла ці кволі стовпчики навряд чи втримають. Місцями вони просто вирвані з коренем і висять на шнурах:
Оглядовий майданчик. Чудовий вид на містечко Порто Круз на північному узбережжі:
Після оглядового починається найцікавіша частина шляху — як раз в цьому самому місці стежка максимально звужується, так що з обох сторін виявляється бездонна прірва. Тобто, дно-то, звичайно, є, але в разі чого летіти все одно метрів 700-800:
Якщо зі східної сторони небо під ногами абсолютно чисте і можна без проблем милуватися околицями, то з західної поступово згущуються хмари. Взагалі, спочатку це було одне з найсильніших вражень — коли стоїш собі спокійно на кручі, а зовсім поруч, рукою подати, вони пропливають буквально під ногами. На краю прірви:
Спочатку види не дуже радують різноманітністю — поки йдеш повз, одне і теж ущелині можна відзняти з п’яти-десяти різних позицій:
Розвилка. Поки ми сюди дісталися, встигли вже втомитись з незвички і міцно задумалися, з якого боку краще йти. Смутно припоминалось, що один з маршрутів помітно складніше, ніж другий, але який з них, ми точно не знали…
У підсумку вирішили, що складний коротше — а тому є сенс почати з нього, бо назад і так буде непросто йти. Рушили ми наліво — і не вгадали!
Але, загалом-то, анітрохи не розчарувалися — картинка поступово змінилася на більш динамічну.
Притому йти стало набагато простіше:
Хоча періодично все одно доводилося лізти кудись вгору:
Або, навпаки, сповзати різко вниз. Ступені місцями настільки стрімкі, що зверху зовсім не видно, де вони закінчуються:
Дорога постійно петляє по схилу гори, виглядаючи у найнесподіваніших місцях. Втім, відкрита частина досить швидко закінчується і починаються тунелі.
Вид на стежку від входу в тунель. Мені навіть складно уявити, скільки зусиль треба було, щоб видовбати цей маршрут прямо в скелі. Явно адже ручна робота:
Тунель зсередини виглядає так:
Між тунелями — видовбана в камені стежина над безоднею:
По мірі того, як ми наближалися до точки перетину маршрутів, нас потихеньку почали накривати хмари. Особливо мені цей момент сподобався. Поки йшли, хмари поступово перетікали через перевал. Як водоспад, тільки небесний:
Зворотний шлях — практично суцільні ступені. Збираєшся на самий верх і тут же виявляється, що за поворотом ще один підйом, ще вище і крутіше попереднього. Місцями стежка була зовсім зруйнована, доводилося перебиратися через завали каміння:
До цього моменту ми вже мало що бачили в тумані, а хмари дедалі згущувалися. Ось тут був чи не єдиний ділянку на всьому зворотному шляху, де небо було ясним і світило сонце:
Вода у нас до цього моменту вже закінчилася (брали з собою дві півлітрові пляшки) і нам як-то зовсім стало тоскно. Взагалі, практично всі місцеві інструкції для гуляють по горах настійно рекомендують брати спальник і денний раціон — на всякий пожежний.
У якийсь момент (мабуть, коли добралися до самої верхньої точки перевалу) ми все-таки піднялися над хмарами, але ненадовго — стежка знову пірнула в самий туман:
Решту шляху відчували себе їжачками в тумані — начебто розумом розумієш, що знаходишся десь у горах, досить високо при тому, але вже в десяти метрах мало що видно, а тому відчуття, ніби блукаєш по якому-небудь яру:
Іноді ми все-таки бачили сонце, але крізь туман воно зовсім не гріло:
Взагалі, зворотний шлях здорово схожий на декорації до фільму жахів — всі дерева, які були на вигляд давним-давно мертві, листя не видно, трава блідо-жовта:
Місцями сонце все-таки пробивалося крізь хмари. Туман з підсвічуванням — видовище феєричне:
Ще один момент з фільму жахів. Хмари тільки зверху виглядають мило, а зсередини туманно, вітряно і сиро:
Коли повернулися нарешті до тієї ж самої розвилці — навіть не відразу визнали, настільки змінилося сприйняття місцевості:
По ходу надивилися на плаваючі скелі Пандори всіх можливих форм і обрисів — з хмар тільки голови стирчать:)
Наостанок змогли все-таки помилуватися видом на узбережжі — до того моменту, як дісталися до оглядової, хмари постійно змістилися убік, відкриваючи гарний огляд:Острів Мадейра: на краю безодні
