Здавалося б, у 57 років уже годі й думати про весілля, але я вирішила інакше, мені хотілося свята, хоч рідні мене й не зрозуміли…

З віком імовірність вийти заміж, та ще й по любові, відчайдушно мала. І річ не в тому, яка ти людина. Річ в інших. Чоловіки зі спекотних молодих людей, готових на все заради пристрасті й почуттів, перетворюються на розмірених меланхолійних скептиків. Крім того, життя в офіційному шлюбі та звичайне співжиття – різні речі. З’являються нові умови, права та обов’язки. І далеко не кожен готовий змінювати своє розмірене холостяцьке життя. Хоч би й поруч із коханою людиною.

Однак якщо жінка абсолютно впевнена у своєму бажанні зіграти урочисте весілля і її супутник теж не проти цього, на горизонті все ще можуть з’явитися нові проблеми. Які? Та в кожного свої. Фінансове питання або, наприклад, негативне ставлення родичів. Так, таке теж трапляється. А ще може бути, що на саме весілля нікого, власне, запрошувати. Доводиться домовлятися з колегами по роботі або зовсім уже далекими знайомими. Що поробиш, з роками коло нашого спілкування лише звужується. Такий характер людини.

Імовірність вийти заміж

“Коханню всі віки покірні”, – так, здається, заведено говорити. Віднедавна вважаю так само. Раніше якось навіть не замислювалася про це. В юності це питання мене взагалі не цікавило. Потім у мене був чоловік. А після розлучення про кохання і почуття взагалі ніколи міркувати. Всі думки абсолютно про інші, побутові проблеми.

Проте в 57 років, навіть такий моральний сухар і прагматик, як я, вирішив вийти заміж. Точніше, вирішила. Щоб із сукнею, обручкою, купою гостей і красивими фотографіями. Я навіть була не проти покликати якогось місцевого тамаду, якби гості висловили таке бажання. Плювати, свято – так свято. Гроші є, почуття теж. То чому б не відзначити таку чудову подію? Але насправді все вийшло по-іншому. Зовсім не так, як я очікувала, на жаль.

Від першого чоловіка в мене залишилася дитина. Красивий і коханий син, якому вже виповнилося 29 років. Розлучатися в 40 з гаком років – непросто. Мені взагалі здається, що завершення шлюбу – справа нелегка в будь-якому віці. У молодості дуже прикро, адже тоді думаєш, що шлюб – це на все життя. У зрілому віці ти вже перестаєш романтизувати свої стосунки. Але залишити звичний стиль життя, тому що з твоїм партнером не зрослося, – це боляче і важко.

У мого нинішнього чоловіка є дві дочки. Обом більше 25. Чудові дівчата, батько їх дуже любить. Мені багато відомо про їхнє життя. І не тільки тому, що Олег, мій чоловік, часто про них розповідає. Вони мої далекі, але все-таки родички. Олег – колишній чоловік моєї двоюрідної сестри. Відповідно, його діти – мої племінниці. Так, так вийшло, і ні, я не бачу в цьому нічого такого вже дивного, якщо гарненько замислитися. З Олегом ми ж не перебуваємо в жодному родинному зв’язку.

Наші стосунки почалися з того, що моя двоюрідна сестра не захотіла їхати з чоловіком на відпочинок. Не море, звісно, але цілком пристойне місце, туристична база. Влада сказала, що жінці її віку там робити нічого, і запропонувала Олегові їхати з ким завгодно. Нехай би навіть брав товариша по чарці, їй все одно. І так вийшло, що саме в цей же самий період я замовила туди квиток для себе. У найперший день я Олега навіть не помітила, а потім ми побачили один одного. Вирішили разом відпочити, багато розмовляли… Так все само собою і вийшло.

Через місяць Олег зізнався дружині в усьому, і вона із задоволенням подала на розлучення. У них давно вже все дуже нестабільно. Я навіть думаю, що і у моєї двоюрідної сестри весь цей час було рильце в пушку, але тепер-то вже яка різниця? Адже я домоглася свого і тепер одружена з коханою людиною. У нас усе добре. Ще не встигли втомитися одне від одного. Емоції б’ють ключем.

Проте ж весілля в нас було просто щось із чимось. Та й досі дає про себе знати. Причина, звісно ж, у найближчих і найрідніших. Мій син, наприклад, одразу сказав, що ні на яке весілля він не прийде і що я маю все скасувати, бо в іншому разі почне сумніватися в моїй адекватності. Із племінницями я не спілкувалася, але вони своєму батькові виставили схожий ультиматум. Із сестрою я не розмовляю, хоча мені вона нічого поганого не говорила. Тож, гадаю, вона так поводиться більше для вигляду, адже любові в них у шлюбі не було вже довгі роки. Про це мені сказав сам Олег, а я не бачу причин не вірити.

У сухому залишку більша частина запрошених гостей до нас на весілля не прийшла. Мій брат обіцяв приїхати, хоч і живе в іншому місті. Але в останній момент передзвонив і вибачився. Напевно, хтось із родичів розбовтав йому щодо мого нареченого. У Олега теж багато родичів відмовилися нас привітати, хоча деякі все ж прийшли. Щоб ви могли зрозуміти хоча б частину мого передвесільного настрою, скажу, що я покликала навіть колишнього чоловіка. Чому ні, ми залишилися з ним у нормальних стосунках. І він прийшов! І навіть веселився.

Тепер ми з Олегом живемо разом, у мене. Його квартира дісталася колишній дружині, і вона цьому дуже рада. Зате машину отримав чоловік. Тепер ми і на дачу можемо їздити, і за покупками на тиждень. Ми з Олегом обидва працюємо. Тож грошей достатньо. Я часто чую нарікання ровесниць на те, що коштів не вистачає, мужик сидить без діла вдома тощо. А в нас от усе добре. Повна гармонія і взаєморозуміння.

Але з дітьми все не так гладко. Вони вже дорослі у нас, у них свої погляди на ситуацію, що склалася, і я їх за це не звинувачую. Звісно, дивно бачити, як дорослі, самодостатні люди не розуміють, що одному з їхніх батьків хочеться щось змінити у своєму житті, стати щасливішим. Вони тільки бурчать: “Ти мене ганьбиш”, “Сивина в бороду”, “Це вже стареча деменція чи щось нове?” Але я сподіваюся, що в майбутньому все налагодиться. А поки насолоджуюся життям, адже час, що залишився, потрібно постаратися прожити гідно. Без негативних емоцій. Цього нам обом вистачило в минулому.