Небажана увага: історії неприємних інцидентів із незнайомцями

Одного вихідного дня, посеред білого дня, я раптово отримала удар у груди на вулиці. Він був не лише болісним і точним, але й надзвичайно принизливим. Найбільше здивувало те, що завдав його мені дідусь років сімдесяти п’яти — типовий образ літньої людини з великою спітнілою лисиною, зігнутими артритом колінами та окулярами.

Я була розгублена і не знала, як реагувати. З одного боку, відчувала образу, з іншого — не могла ж я відповідати тим самим. Я розуміла, що це не випадковість — так точно і з такою силою вдарити випадково неможливо. А кому скаржитися? Оточуючі навряд чи зрозуміють. Заяву писати? Смішно, та й навряд чи її приймуть. Вирішила забути про цей інцидент, але помітила, що дідусь ходить туди-сюди вздовж тієї самої будівлі, де найбільше людей. Очевидно, шукав нових “жертв”. Ніби дрібниця, як коли хтось наступає на ногу в транспорті, але все одно неприємно.

Задумалася, кого він мені нагадує — і згадала. У далекій шкільній юності, коли мені було років чотирнадцять, стався схожий випадок. Я їхала в переповненому автобусі в спеку. Була в шкільній формі — спідниця з “гусячою лапкою”, біла блузка, волосся зібране в хвіст, шкільна сумка. Людей було багато, але всі намагалися зберігати хоч якусь подобу особистого простору. Усі, крім одного чоловіка. Невисокий, років шістдесяти, дуже спітнілий. Тоді всі старші за тридцять здавалися мені однаково старими. Він доходив мені до плеча і, користуючись тим, що мої руки були зайняті поручнем і сумкою, старанно обтирав своє спітніле обличчя об мою блузку. Його потертий вигляд, піт на моєму одязі та настирливість викликали справжню нудоту. Я не знала, як відреагувати, не мала навичок дати відсіч. Вийшла на першій же зупинці, розуміючи, що відійти від нього не вдасться. Коли виходила, він крикнув мені вслід: “Чому ні? Не подобаюсь тобі?” Я швидко відійшла від зупинки, відчуваючи полегшення.

Ще один випадок стався, коли ми з мамою відпочивали в санаторії. По дорозі на сніданок мене раптом зупинив чоловік невизначеного віку з золотими зубами, у молодіжній кепці, мабуть, щоб приховати відсутність волосся, у коротких курортних шортах. Для мене він був наче динозавр, що прокинувся після мільйонів років сплячки. Він не викликав у мене жодного інтересу, окрім, можливо, археологічного. Але раптом ця істота заговорила:

— Хочу запросити тебе до найкращого ресторану, гроші є! — промовив він з удаваною кокетливістю.

— Ні, дякую! — лише змогла відповісти я.

— Гроші є! — повторював він, ніби це було магічне заклинання. Але всі гроші світу не могли для дівчинки-підлітка приховати очевидних ознак старіння. Він, мабуть, вважав себе завидним нареченим, але насправді викликав лише відразу та незручність.

Я впевнена, що жертвами таких раптових неприємних вторгнень були не лише я. Дідусь, який б’є перехожих на вулиці, явно “серійний” правопорушник, що шукає нових мішеней. Чоловік, який притискається в транспорті, напевно, теж не вперше таке робить. А “чоловік з грошима” діє майже легально — адже він ніби нічого поганого не пропонує, лише ресторан молодій дівчині. А дівчата, мовляв, люблять гроші, їм тільки того й треба. Раніше про це не говорили і не засуджували. І дівчатка, відчувши огиду, просто продовжували жити далі.

Але тепер часи змінилися, жіночі голоси стали гучнішими. І хоча я не маю нічого проти зрілих чоловіків, сподіваюся, що свою енергію вони спрямовуватимуть на більш відповідні об’єкти, ніж молоді жінки, яким це не потрібно і неприємно.