Мій італійський наречений запропонував відсвяткувати весілля у мене на батьківщині, я організувала свято, але в призначений день ніхто не прийшов
Ах, яка ж все-таки красива Італія, особливо влітку! Море, пляжі, старовинні споруди і, звичайно ж, люди. Італійки та італійці відчувають моду як ніхто інший. Де ще можна побачити звичайного чоловіка за 50, який торгує рибою на ринку, але має вигляд кінозірки перед зйомками?! Так, прекрасний клімат, смачна їжа і свіже повітря, яким так складно надихатися вдосталь! Райське місце, що не кажи. Якщо, звичайно, у тебе в гаманці достатньо грошей для всієї цієї пишноти.
Інакше, звичайно, справи йдуть не так райдужно. Багато приїжджих, охочих заробити пару-трійку євро, готові тяжко працювати, щоб забезпечити власні сім’ї. Лежання на пляжі в купальному костюмі – це одне, а фізична праця на сонці – зовсім інше. Але і для жінок роботу в Італії легкою не назвеш. Офіціантки, які працюють до пізньої ночі. Або посудомийки, які цілий день перебувають на ногах. На жаль, реальність така, що хоч би якою важкою була робота, хтось все одно повинен її виконувати. Питання тільки в ціні.
Багато моїх подруг, та й я зокрема, не бачили нічого кращого, ніж поїхати працювати за кордон. У моєму випадку це була красива Італія. Все чому? Річ у тім, що наша компашка перебувала в селищі міського типу. І ми, так би мовити, ніяк не могли всидіти на двох стільцях: з одного боку, життя було повільним і досить суворим – як у селі. Але ми чудово розуміли, що окрім худоби та городу існує багато цікавого. І витрачати всі сили на сільське життя зовсім не обов’язково.
А в моєму випадку, крім дітей, яких треба було на щось утримувати, був ще й чоловік, який любив закладати за комір. Ні, не клінічний п’яниця. Але й перспективним його назвати було не можна. У якийсь момент він дозволив собі потрапити в цей жахливий ритм життя, коли живеш від зарплати до зарплати, а з радощів маєш тільки пляшку і розмови ні про що з такими самими “синючими” друзями-працівниками. Ми з Валерою навіть не сварилися. Я розуміла, що ніяк на нього не вплину, а він, своєю чергою, приносив додому частину зарплати і ні на мене, ні на дітей руки ніколи не піднімав.
Нове життя
Тому я і попросила маму доглядати за онуками, у міру можливостей, звичайно. А з чоловіком примудрилася поговорити, коли він був ще в кондиції. Сумно було бачити його вираз обличчя, але я була на 100 % впевнена в тому, що нам усім це треба. Та й подруги мої були такої ж думки. Тож нам далеко від дому було не так самотньо. Та й не так страшно. Хоча з самого початку я переживала буквально через кожну дрібницю.
Пропрацювавши на новому місці близько чотирьох років, я мала повертатися назад, додому. Не назовсім, але мама сказала мені, що син надумав одружитися, тож таку подію пропустити я ніяк не могла. Відгуляли весілля, я вручила молодим подарунки, помилувалася красунею-нареченою. Сама згадала молодість і навіть поплакала трохи. Але, на жаль, мій чоловік на тлі всього цього був як ложка дьогтю. У батьківському поношеному піджаку, з безглуздою посмішкою, він наливав кожному гостеві за столом, не пропускаючи, звісно, і себе. Але ж я вже й забула, який він у мене був…
Важке рішення
Тож, не бажаючи гаяти часу, я вирішила подати на розлучення. Виявляється, все можна вирішити швидко й успішно, якщо домовитися з потрібними людьми. Тож, не маючи можливості засиджуватися надовго без роботи, я полетіла назад. Красива Італія вабила мене. Там я не хвилювалася про документи, що вічно губляться, і подібну бюрократію. Ах, так, хочете вірте, хочете – ні, мені все одно. Але на той момент у мене нікого не було. Я просто хотіла, щоб моє життя більше не асоціювалося з Валерою. Він хороша людина, але більше не мій чоловік, крапка.
Це вже потім, десь через півтора року, я познайомилася з Джино. Ставним чоловіком, власником однієї з піцерій на узбережжі. На той час я вже сама непогано спілкувалася італійською, тож усі його розповіді про сім’ю і братів звучали для мене осмислено. А взагалі перші півроку мені просто подобалося слухати корінних італійців. Спостерігати за їхньою мімікою, жестами і мовою. Красива мова, я вам скажу, навіть дуже.
Спочатку ми зустрічалися, подовгу гуляли, коли в мене був час. Пощастило, що наші стосунки почалися саме в теплу пору року. Осінь і зима тут – справжній кошмар. Через підвищену вологість холодний вітер пробирає до кісток. А в будинках, особливо старих, на опаленні конкретно економлять. Так, сніговика тут не зліпити, але вогкість і вологість просто зводять з розуму. Тож ми з Джино користувалися нагодою і часто гуляли вечірнім містом, милуючись архітектурою, краєвидами і одне одним.
Звичайно ж, не обійшлося і без проблем. Мамі мого нового друга я не сподобалася. Але, наскільки я встигла зрозуміти цю країну, мами в Італії – особливий вид жінок. І якби була їхня воля, сини б одружилися з доньками, тільки щоб не пускати нікого нового в сім’ю. Так, італійці часто живуть в одному великому будинку з батьками, де мати – найавторитетніша жінка і головний член сім’ї. А невістка в її очах чомусь одразу стає конкуренткою. Але мій Джино вирішив це питання одразу. Хоча матір його це зовсім не обрадувало.
Питання з весіллям витало в повітрі. І мій чорнявий кавалер сам одного разу запитав у мене, чи не хочу я провести церемонію вдома, серед рідних? Адже він у нас ніколи не бував і йому хотілося б познайомитися з моїми дітьми, мамою. На що я одразу ж погодилася. Обдзвонила половину селища, всіх попередила, назвала приблизну дату… Я навіть попросила приходити без подарунків, щоб люди не витрачали зайві гроші, яких завжди не вистачає. І всі погодилися прийти. Тож це мало бути велике, веселе весілля, з музикою і танцями. Коли всього вистачає і потрібно тільки зуміти не звалитися з ніг від втоми.
Але по приїзді нас ніхто так і не зустрів. Ми зупинилися в єдиному готелі, який до того ж був повністю порожній. Я обійшла всіх друзів і знайомих, родичів і, звісно, зайшла до мами. Але всі розмовляли зі мною неохоче і крізь зуби. Наче я щось накоїла. Трохи пізніше виявилося, що все наше селище засуджувало мене за те, що я пов’язала своє життя з новим чоловіком. А Валеру, свого “законного” чоловіка підло кинула.
І плювати, що я давно вже розлучена. Він цього не пам’ятає, значить, цього й не було. Плювати, що я всіх попередила, – телефоном усі погоджуватися здатні. Тут принципово було людям мені в очі подивитися! Спасибі, що хоч не плюнули. Тож, погулявши пам’ятними місцями, навіть толком не зустрівшись із дітьми, я попросила Джино відвезти мене в аеропорт. Не раді тут, значить, підемо в інше місце. У нашому випадку – полетимо.
Що тепер робити і коли наступного разу повертатися на батьківщину, я не знаю. Але якщо рідна мама більше переживає за мого колишнього чоловіка, ніж за мене, варто добре подумати з цього приводу. Він же сорочка-хлопець, знає тисячу анекдотів. А я що? Подумаєш, поїхала кудись і тільки гроші роками висилала. Так само, судячи з усього, вважають мої діти. Ну що ж, значить, так тому і бути. Здається мені, красива Італія, я залишаюся в тебе надовго.