Чому диригент стоїть спиною до залу?
Чому диригент стоїть спиною до залу?
Диригент – самостійна професія, представник якої повинен керувати тим, як оркестр вивчає та виконує музику (хорову, оркестрову, оперну та ін). Професія вимагає музичної обдарованості і спеціальних навичок.
Коли з’явилися диригенти?
Самостійною професією диригування початок зважати на початку XIX століття. Хоча вчені виявляли на стародавніх скульптурах Єгипту та Ассирії зображення, на яких поставав людина з жезлом у руці. При цьому він керував колективом музикантів. А в театрі Стародавньої Греції був чоловік, який керував хором. При цьому у нього була спеціальна взуття з залізної підошвою, за допомогою якої можна було голосно відбивати ритм.
Разом з цим, тут же поширеним вважався спосіб керування хором за допомогою жестикуляції. Пізніше цей спосіб поширився по Європі в церковній сфері. За допомогою жестів диригент повністю контролював ритм, темп, зміна контурів мелодії та інші музичні нюанси.
Поступово відбувалося розвиток оркестрової гри, а також збільшувалася чисельність і багатоголосся хорів. У зв’язку з цим потрібен ще більш серйозний підхід до керівництва музичними ансамблями. Так у диригентів того часу з’явився інструмент, який вважається попередником сучасної диригентської палички, він називався: баттута. З допомогою можна було відбивати такт, хоча інструмент був досить масивним і незручним. Вперше згадка про баттуте датується 1432 роком.
Надалі диригенти намагалися змінити специфіку своєї роботи. Наприклад, використовували полегшені варіанти баттути, відбивали ритм смичком для скрипки, кивали головою.
В XVII столітті з’явилось таке поняття, як генерал-бас – це басовий голос у музичному творі. Таким чином, у музиканта, який виконував дану партію, з’являлася нова обов’язок – керувати всім оркестром. Він міг використовувати кивки головою, жести і інші способи. Наприклад, Йоганн Себастьян Бах відбивав ритм ногою і наспівував при цьому мелодію.
Сучасні інструменти диригента — партитура та паличка
Як диригенти стояли раніше?
У генерал-басу був помічник – концертмейстер. Як правило, цю роль грав перший скрипаль. За допомогою свого інструменту він ставив загальний тон. Припиняючи гру, концертмейстер відбивав ритм смичком. Також могло бути ще кілька помічників основного диригента в особі хормейстера або віолончеліста. З часом від генерал-баса вирішили відмовитися, і керівником ансамблю став концертмейстер.
В майбутньому зміняться правила ще не раз, поки ансамблі не почнуть остаточно виступати під керівництвом диригента, стоїть окремо – попереду. У 1812 році вперше Ігнац Франц фон Мозель використовував диригентську паличку сучасного типу. Якщо раніше композитори виконували свої твори самостійно, то поступово вони починали виконувати і чужі твори. Диригування перетворилося в окрему професію, а її представники могли вирушати на гастролі з чужими ансамблями.
Все це час диригенти дотримувалися правила хорошого тону: вони стояли спиною до ансамблю і обличчям до глядачів. Однак при цьому відсутній контакт з ансамблем, що викликало труднощі.
Хто перший з диригентів встав спиною до залу і чому?
Кому першому прийшла в голову порушити правила пристойності і повернутися до залу спиною, достовірно невідомо. Є кілька версій – Людвіг ван Бетховен, Гектор Берліоз, Вільгельм Ріхард Вагнер. Варто сказати, що ця подія стала знаменною для оркестрів та диригентів. Колектив ансамблю отримав можливість більш уважно стежити за роботою диригента і своєчасно реагувати на його дії.
Цікавий факт: існує версія, що першим повернувся обличчям до оркестру саме Ріхард Вагнер. Це сталося під час одного з виступів диригента з ансамблем. При цьому вчинок Вагнера викликав обурення глядачів, вибухнув скандал.
Ріхард Вагнер
Колись вважалося, що повертатися до залу спиною-непристойно. Справа в тому, що в той час виступи ансамблів, оркестрів відвідували тільки відомі, шановані люди. Тому диригент, стоїть спиною, вважався неприпустимим явищем. Однак Вагнер став прикладом для інших диригентів. Багато почали чинити так само – така позиція по відношенню до музикантів надає можливість краще керувати грою.
Диригент стоїть спиною до глядачів, а обличчям – до ансамблю, оскільки це дозволяє зручніше і якісніше керувати виконанням твору. Контакт з музикантами дає можливість і диригент, і артистам діяти більш злагоджено. Перш за таку поведінку з боку диригента вважалося неприпустимим, непристойним. За однією з версій першим повернувся спиною до публіки під час виступу німецький композитор і диригент Ріхард Вагнер.